На відміну від Платона, Епікура, Конфуція, завжди
оточених учнями, фундатор школи даосизму був
самітником-анахоретом, уникаючим хори-публічності.
Але школа у нього є, є і нечисельні, непересічно яскраві
учні, на кшталт  Чжуан Чжоу.  Вкрай актуальною і
повчальною    особливістю школи Вчителя Лао
  вбачаю те, що вона  виникла не на основі виключно
міжособистісної  трансляції досвіду вчителя . Цю
основу я вважав настільки важливою, що неодно-
разово висловлював твердження про про неї
як про єдину підставу наукової школи.
          Сьогодні мушу визнати й інші підстави.
Школа Лао цзи показує, що серед них фундамен-
тальну роль відіграє прилучення до текстів вчителя,
їх глибоке розпредметнення навіть поза
хронотопом міжособистісних зв"язків. Тобто
фундування школи цілком може відбуватись
ще й на базі трансляційних можливостей тексту.
           Лао цзи (VI ст. до н.е.), старший сучасник Конфуція і автор невеликого трактату “Дао де цзін” (Вчення про Дао і де).     / Посилання  на твір  Лао  даються
по  Древнекитайская философия.Собр. текстов: В 2-х т. Т.І.--М.,1972 /  Його найбільш відомим послідовником був Чжуан Чжоу (бл.369-386рр. до н.е.).
/ Посилання на вищезазначене зібрання /.
            Філософія даосизму є унікальним явищем хоча б у тому смислі, що зачіпає майже всі групи традиційних  філософських проблем. Її метафізичні, діалектичні, гносеологічні, праксеологічні, натурфілософські, антропологічні тощо сюжети взаємопроникають один в одного і, тісно переплітаючись, утворюють яскраву тканину цілісного світобачення.

Світоглядну основу ідейних поглядів Лаоцзи становить копія стародавньокитайського космосу, виконана в пластиці понять-ієрогліфів Піднебесної з проповіддю дійсного, природного, спонтанного життя (цзи жань), яке не вимагає зусиль і цілком грунтується на власних природних ритмах. Головна мета його філософії полягає у приведенні природної та людської Піднебесної до єдності у природному житті, піднесенні творчої сутності людини до рівня могутності природного буття. Категоріальну основу філософії Лаоцзи становлять категорії Дао і Де, звідки назва самої праці та її поділ на дві частини. У першій частині викладається вчення про Дао, у другій – про Де, хоча ці категорії слугують центром усієї сітки категорій при осмисленні не тільки онтологічних, а й гносеологічних, соціальних, етико-моральних проблем, які у своєму загальному змісті, випливаючи одна з іншої, постають як органічна цілісність.

Ієрогліф “дао” означає “дорогу, якою ходять люди”. В І цзін він витлумачується як закономірність, закон. Лаоцзи надає цьому поняттю універсального, всеохоплюючого змісту, розглядаючи його як спосіб всього сутнього, основу світу, “корінь неба і землі”, “матір усіх рчей”. Дао постійне, безіменне, проявляється в усіх речах. Ми не можемо передати його словами, воно не має вигляду, не володіє формами. Ми “дивимося на нього і не бачимо; слухаємо його і не чуємо; ловимо його і не можемо піймати”. Воно існує само по собі і не вимагає для свого існування нічого іншого. Дао перебуває в недіянні, але немає нічого, чого б воно не робило. Йому ніхто не наказує, воно постійно залишається самим собою. Це – тотожність, однаковість, яка пропонує все і не залежить від часу, розвитку чи загибелі Всесвіту. Фундаментальна й універсальна єдність світу Дао існує постійно, скрізь. А тому вона не тільки фундаментальна основа світу, а й його закон. Дао виконує свою роль зовсім природно, не змушує ні одну істоту, не втручається у її життя, дає змогу розвиватися природно; постійно перебуває у русі, не вступає ні з ким у боротьбу, не прагне нікого захоплювати, не вважає свою діяльність заслугою, не домагається панування над іншим. Така дія Дао і є вищим законом природи і суспільства.

Всі ці “чудесні” риси Дао викликають у Лао цзи щирий подив та піднесений захват, що їх ми неодноразово зустрічаємо у тексті трактату [Див.:116; ]. А захоплюючий подив, як ми вже бачили, - це ворота в метафізику та інші вузлові проблеми філософії. Захват подиву відкриває Дао вже не в образах напівміфілогічних інь і ян, а в понятійному обрамленні, в логіці раціонального дискурсу. Хоча вже в першому параграфі Дао де цзіну стверджується, що Дао невимовне, що воно безіменне, оскільки всі його імена непостійні, впіймати його чудесну тайну, до якої прагне філософ, можна лише безпристрасним умоглядом [115], нехай і в кінечній формі. Бо всі кінечні реалії, про які ми маємо поняття, слідують Дао, натякаючи на нього. Лише останнє “слідує самому собі” [122]. Тому треба йти до нього по слідах слідуючих йому реалій, першою і найголовняшою серед яких є людина.

Як самосуперечлива субстанція (тотожність буття і небуття) Дао виступає витоком активності, дії, тобто одночасно є й суб’єктом. “Дао – пусте, але, діючи, воно виявляється невичерпним” . Будучи живою, вічно пульсуючою суперечністю, Дао є шляхом крізь зіткнення всіх інших протилежностей. “Перетворення в протилежне є дією Дао” [127]. Дао не допускає боротьби протилежностей, воно гармонізує їх.

Як субстанція-суб’єкт Дао є автономним, слідуючим самому собі [122], - тобто самозаконним. Одночасно воно є законом світопорядку, котрий здійснюється через регульовану ним гру двох полярних начал всесвіту - Інь і Ян. “Всі істоти носять у собі Ян та Інь, наповнені Ці і утворюють гармонію” [ 128]. Ці - матеріальні частинки, з яких складається і впорядковується видимий світ під дією полярних енергій, сполучення яких управляються Дао-законом. Він керує всіма творіннями і “веде їх до довершення”. Довершеність же полягає в отриманні кінечної мети - Спокою. “Спокій є головне у русі”. “Повернення речей до свого начала називається спокоєм, а спокій називається поверненням до сутності. Повернення до сутності називається постійністю” [119]. Спокій – постійність у потоці змін становлення і є власне їх закономірність.

Діалектична метафізика Лао-цзи виявила неабияку гносеологічну проблематичність. Про першооснову буття, яка не є у нього лише субстанцією, а й суб’єктом та законом становлення, взагалі важко сказати щось визначене. Дао виявляється невиразимим словами [Див.:115], оскільки воно безкінечне, не має межі і тому не може бути визначеним у якихось раціональних дефініціях. Проте Дао – ця по істині “річ у собі” - не є непізнаваним. “Той, хто вільний від пристрастей, бачить чудесну тайну Дао, а хто має пристрасті, бачить його лише у кінечній формі” [115]. Дао можна бачити, слідувати його сяйву, сприймати, вдосконалювати його в собі. Тобто воно не є чимось недоступним. Але осягнення Дао очевидно не є пізнанням, скоріше – містичним самозаглибленням та інтуїтивним спогляданням.

В метафізиці, діалектиці, антропології і праксеології даосизму значне місце посідає інше ключове поняття - Де. Його також важкувато віднести до надто зрозумілих. Напевно, Де є, перш за все, протилежністю Дао, але не самостійною, а покладеною ним. Де - це кінечна форма Дао. “Обидва вони одного і того ж походження, але з різними назвами” [115]. Де - це дао окремих речей, конкретний життєвий шлях тієї чи іншої людин, який вона обрала з огляду на загальні світоуявлення і зробила законом свого життя. Подібно до того, як людина життєвими виборами формує і виховує себе, асимілюючи або відкидаючи певні зовнішні реалії, так і всеосяжне Дао входить у неї лише у тій мірі, в якій людина хоче чи здатна його асимілювати. “Створювати і виховувати суще... – ось що зветься глибинним Де” [117]. “Дао народжує речі, Де вигодовує їх, вирощує їх, виховує їх, вдосконалює їх, робить їх зрілими, слідкує за ними, підтримує їх” [130].

Де - це внутрішнє дао окремої людини. Воно може бути більш чи менш довершеним. “Хто вміщує в собі довершене Де, ... той цілковито гармонійний” [ 131]. Де, - неодноразово повторює Лао-цзи, - треба     постійно вдосконалювати, доводячи його довершеність до рівня вселенського Дао. “Тотожний Дао, отримує Дао” [ 122], “хто служить Дао, той тотожний Дао”, маючи його в собі замість недосконалого Де. Таку людину філософ називає досконаломудрою.

Феномен досконалого мудреця – цікавий предмет не лише даоської філософії. Він відноситься до антропології ( ідеал довершеної людини) і соціології та педагогіки даосизму. Погляди прибічників даосизму на природу людини випливають з метафізики дао. Природа людини цілком відповідає останньому, вона пуста і непізнавана. Навіть психічні стани окремого індивіда є для нього “річчю у собі”.

Ось як цю обставину ілюструє Чжуан Чжоу: “Одного разу Чжуану приснилось, що він - метелик, щасливий метелик, який радується, що досяг виконання бажань і не знає, що він Чжуан Чжоу. Раптом він прокинувся і злякано помітив, що він - Чжуан Чжоу. Невідомо, Чжуану снилось, що він метелик, чи метелику сниться, що він Чжуан Чжоу. Але ж між Чжуаном і метеликом, без сумніву, існують відмінності. Це зветься перетворенням речей”. [ 261].

Оскільки за законом Дао всі речі перетворюються у всі інші і не мають чітких меж, не можна нічого стверджувати про їх визначеність. Тому досконаломудрий і не намагається цього робити. Він “приводить в гармонію протилежність правди і неправди і відпочиває у природній рівновазі. Це зветься подвійною поведінкою”. [256].

Здатність мудреця до “подвійної поведінки” - здатність рівно і рівнозначно ставитись до конфліктуючих протилежностей, не приймаючи жодну сторону і від жодної не відсторонюючись. З подвійною поведінкою пов’язане в даосизмі і заперечення конфуціанського принципу людинолюбства (Жень). Мудрець не має права любити, оскільки всіх любити неможливо, а індивідуалізована любов локалізує його увагу на одному предметі, відволікаючи від цілісності людських зв’язків. А втрата цілісно-тоталітарного погляду суперечить Дао.

Теж саме і з даоським принципом недіяння. “Людина з вищим Де не прагне творити добрі справи, тому вона добродійна” [126]. Добродійність недіяння як ознаку мудреця можна пояснити ще й таким чином: діяльність завжди предметна, тобто завжди прив’язує людину до певного предметного кола, відволікаючи від усіх інших предметів, які справжній мудрець має тримати у полі своєї уваги. “Дао постійно здійснює недіяння, проте немає нічого такого, що б воно не зробило” [126].