|
Григорій Волинка
Експлікація цього парадокса, судячи з наявних відомостей,
належить Псевдо Діонісію Ареопагіту. В "Божественних
іменах" (Див.:Мистическое богословие.- К.,1991.-С. 61 і
далі) християнський патрист розглядає природу
абсолютної Божественної всемогутності. А чи в змозі
Творець витворити дещо, переважаюче Його необмежену
креативність? Якщо в змозі, Він не є всемогутнім, якщо ні,-
також. Даний парадокс втілився у розхожу загадку щодо
можливості раціонального синтезу тези про всемогутність,
продукуючу непідйомний для Творця камінь, з тезою
щодо абсолютної всемогутності.
На рівні образно-емоційному дана парадокса проступає
у безлічі прикладів. Падші ангели, люди, які повставали
проти Творця, скрізь існуюче самовідтворюване зло
тощо вперто свідчать про реальність цієї загадки.
Богослови накопичили досить пояснень щодо неї,
добре відомих і юним студентам-філософам, і маститим
доцентам.
Але, напевно, не всім відомо що цей старезний
парадокс зачепив за живе найбільш раціональну,
найбільш точну, найбільш обгрунтовану сферу духу --
природничо-математичні науки. Релятивістська
космологія як риба об забор б"ється, щоб зрозуміти і
дохідливо пояснити, що є безкінечність Всесвіту і чому
в кожний момент він має бути більшим, ніж є. І математика
потерпіла від нього. Підозрюю, що лорд Б.Рассел ледь
не з"їхав, помітивши в "непорушній" основі математичної
науки початку ХХ ст., в теорії множин, всерозрушаючий
вірус парадоксу "Бога і каменя".
Розлого архітектонізована, довершено прекрасна
і гранично самообгрунтована терія множин ,по безсумнівному
праву претендуюча на роль єдино достойного грунту
математики і математичної логіки, раптом віявилась
приреченою на саморозвал. Причому імпульс розвалу
йшов з неї самої, з її ключового поняття "множина всіх
множин". Кожна наукова теорія такі основоположні
поняття обов"язково має. Їх інколи називають родовими
(породжуючими систему), оскільки під них підводяться усі
інші концепти. Так от, поняття " множина всіх множин", яке
за визначенням вміщує всі інші - видові, індивідуальні -
зіткнулося із вбивчим питанням: а чи повинне поняття
"множина множин" вміщувати і себе у якості власної
підмножини?
Знову маємо парадоксальну, тобто збуджуючу розсудок І
уяву, ситуацію: множина всіх множин повинна включати у
обсяг і себе, як власну піжмножину. Інакше вона не
відпоиідатиме своєму визначенню. Але тоді множина всіх
множин не існує, оскільки включення себе у власний обсяг
дає нову підмножину, яку знову треба включати. З точки
зору протилежної докси - ( включати себе не повинна ! ) -
також немеє множини всіх множин. Бо існує і друга множина,
вона ж, не включена в себе.
Як Ви думаєте,шановні колеги, що могло вийти з цієї
ситуації? Привильно, вийшов на поверхню здоровий
і дуже потрібний холодок щодо неумірених претензій теорії
множин, вірніше, її епігонів. Їх раніше недоторкана позиція -
"докса"- стала предметом здорової критики. А критичність є
запорукою наукового прогресу.
Є таки користь від історії філософської культури і від
древніх парадоксів. Якщо, зрозуміло, про них мають
змістовне уявлення.
З повагою, Ваш Вас. Вас.
|
