Національний педагогічний університет 

імені М. П. Драгоманова

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 ПАРАДОКСАЛЬНІСТЬ ОЦІНОК ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЙ

духовна криза, демонія безбожного світу, естетичний аморалізм, добро і зло

         Вступ. Микола Васильович Гоголь – одна з найбільш суперечливих постатей у вітчизняній культурі ХІХ ст. І досі тривають нескінченні дискусії на кшталт: до західників чи слов’янофілів більш тяжів Гоголь за своїми уподобаннями? Переживав чи не переживав він тієї духовної драми, яка призвела до перевороту в його світогляді, що, у свою чергу, знайшло свій вираз у його кардинальному відході від художньої літератури і повному зануренні у пошук релігійної істини? Чи може цей пошук релігійної істини був притаманний Гоголю з дитинства і тільки з плином часу він нарешті звільнився від полону художнього таланту письменника і розгорнувся у сфері релігійного проповідництва?

         Адже недарма М. Бердяєв вважав Гоголя «найбільш загадковим російським письменником. …Він значно загадковіший, ніж Достоєвський. Достоєвський багато зробив сам для того, щоб розкрити всі суперечності та  безодні свого духу. …Гоголь же заховав себе і забрав із собою у могилу якусь нерозгадану таємницю. Воістину є в ньому щось жахливе» [2, с. 8]. Навіть В. Бєлінський – цей найбільш радикальний критик духовної прози письменника, висловив про Гоголя воістину пророчі слова: «Ще багато часу мине, і багато поколінь пройде життєвою нивою раніше, ніж Гоголя зрозуміє і належно оцінить більшість» [цит. за: 5, с. 317].

         На думку В. Зеньковського, літературна слава Гоголя завадила  тодішньому суспільству сприйняти його як серйозного релігійного мислителя, але саме він  «…вніс у російське життя ту тему, яка дотепер є однією з центральних тем російських пошуків,  –  це тема повернення культури до Церкви» [4, с. 207].

         Основна частина. Зрозуміло, що на фоні сьогоднішнього інтересу до релігійності Гоголя, до його «Вибраних місць із листування з друзями» і до «Роздумів про Божественну Літургію», інтересу, який нерідко стимулюється відвертою гонитвою за модою, звернення і переосмислення творчості письменника такими вітчизняними релігійними мислителями як М. Бердяєв, В. Завітневич, В. Зеньковський, Г. Флоровський, С. Франк наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. було зумовлене зовсім іншими причинами. На ці причини безпосередньо вказував  М. Бердяєв: «Мала відбутися духовна криза, мали бути розхитані всі основи традиційного інтелігентного світогляду, щоб по-новому розкрилася творчість великих російських письменників. Тільки тоді став можливим і інший підхід до Гоголя. Старий погляд на Гоголя, як на реаліста і сатирика, вимагав радикального перегляду» [2, с. 9].

         Як справедливо відзначав С. Франк, «істинно значиме в релігійному дусі Гоголя лежить не в галузі позитивного будівництва» [10, с. 308], а у галузі, продовжує М. Бердяєв, – «демонії безбожного світу. …У Гоголя було абсолютно виключне за силою відчуття зла. ...Творчість Гоголя є художнім одкровенням зла, як начала метафізичного і внутрішнього, а не як начала суспільного і зовнішнього. Гоголю не дано було побачити образів добра і художньо передати їх. У цьому була його трагедія» [2, с. 8]. На згадку приходять аналогічні роздуми А. Шопенгауера  про намір Данте зобразити рай і пекло у своїй безсмертній «Божественній комедії». Коли перед Данте постала проблема зобразити пекло, то це було зробити набагато легше, а от із зображенням раю, Данте попав у досить скрутне становище, бо це  здійснити виявилося майже неможливим.

         Статус нечистої сили (зла) у гоголівському художньому просторі суттєво трансформувався із безпосередньої присутності у ранніх творах  («Вечори на хуторі біля Диканьки», «Страшна помста», «Портрет») до  опосередкованої наявності у зрілих працях письменника. В таких творах як «Ніс», «Мертві душі» та ін. нечиста сила з’являється перед читачем вже тільки через своїх «агентів», тобто через приховані і завуальовані прикмети, такі як дорожня плутанина, речове безладдя, гримаси персонажів та пиці звірів, нісенітні умовиводи героїв, тобто в усій сукупності гоголівського гротескного стилю. Феномен Мефістофеля, який стверджував, що «я є частиною тієї сили, що безмежно творить добро, але бажає зла» не співпадає з гоголівським розумінням співвідношення добра і зла. «У гоголівському художньому світі, –  вказує Ю. Манн, один із найвідоміших сучасних дослідників творчості Гоголя, –  в цілому діє інший принцип: ірреальні сили хочуть зла і діють в інтересах зла; питання полягає лише у тому, наскільки це їм вдається» [6, с. 707]. Свого часу Кузанський вважав, що творити зло є страшним гріхом, але знати про нього є благом, оскільки було б незрозуміло, яким чином  Бог є вільним від зла.